Сатья(практика правдивості), мої відчуття після 6-ти років практики.
Facebook-архів. Вперше опубліковано 18.11.2019.
Почну з того, що приблизно за шість років повністю говорити правду виявилося дуже складно. Було кілька випадків, за яких сатью я все ж порушив: збрехав, щоб не образити людину збрехав, щоб уникнути критичних наслідків збрехав, щоб ситуація не загострилася, власне це мало стосунок і до образи людини, і до критичних наслідків.
Не зміг придумати рішення, яке допомогло б мені уникнути брехні й захистило б від наслідків. Але потім навичка прийшла. Ідея досить проста, і можливо це також є брехнею, але зовні принцип сатьї виконується чітко. Я говорю про легку маніпуляцію. Припустімо, потрібно приховати якусь інформацію, але прямо брехати не можна; якщо говорити й ухвалювати рішення, що говоритимете Ви, то доведеться збрехати, але якщо віддати ініціативу співрозмовнику, то він вчинить так, як звик, і збреше сам для себе замість Вас. Наведу приклад із розряду крайності:
Друге логічне, але дуже сильне спостереження в тому, що правда нам не потрібна, ми від неї відвикли. Причому настільки відвикли, що іноді доходить до абсурду. Для нас важливо, як саме сказано, а не що саме сказано. Якщо незнайомцю спокійно сказати, що у вас спина горить. Він не зверне уваги, доки не стане гаряче. А якщо крикнути: “Боже мій, у вас же спина горить!” — то обертатися почнуть навіть ті, в кого вона не горить, а деякі навіть почнуть волати й просити загасити, хоча до них інформація не мала стосунку.
Відкриття прості, і такого роду маніпуляціями користуються вже дуже давно, особливо в ЗМІ та політиці. Але зате тепер мені зрозуміло, звідки ростуть ноги в цих маніпуляціях.
Третє спостереження я б назвав філософським. Воно глибше і ховається за нашим егоїзмом, тому є невидимкою. Це брехня самому собі. Ми не живемо в реальному світі, ми живемо в коробочці з кістки, підключені до 5Д медіасистеми наших органів чуття. Реальність нам недоступна, та й навіщо нам розуміти, що ми в коробочці все життя. Тому ми налаштовуємо нашу 5Д медіасистему, щоб вона завжди транслювала нам суб'єктивну реальність.
І для цього нам не потрібні факти, як у випадку з палаючою спиною, нам важливі спецефекти медіасистеми. Мозок отримує одну третину інформації з органів чуття, дві третини він добудовує сам. Погодьтеся, було б дивно, якби ці дві третини не містили суб'єктивної оцінки, нальоту світогляду і висновків, заснованих на нашому, часто мізерному досвіді. Але оскільки це наша внутрішня брехня, вона нам не заважає і не здається брехливою. Коли писав ці рядки, довелося вигадати слово правдець, такий собі антагонізм слову брехун.
Яким же було моє здивування, коли я дізнався, що таке слово існує. Але ж його вигадав я, і в моїй системі правд це слово не існувало, тому що за великий проміжок часу воно мені було не потрібне. Припускаю, так з усім, що нам не потрібне: непотрібне не існує. Віртуальність нашого світу треба шукати не в квантових ефектах, а в психологічних.
Якщо замислитися про віртуальність того, що відбувається, і про себе як про творця цієї віртуальності, стає незатишно. Адже всі події, що відбуваються, прожиті нами лише один раз, і реакція на ці події, найімовірніше, була неправильною. Можна зайти в день бабака і щоразу робити його зовсім новим, лише підкручуючи налаштування світогляду. Якщо ж звернутися до пам'яті й спробувати розібратися, що сформувало наш світогляд, і спробувати змінювати його там, у минулому.
І проводити симуляцію подій зі зміненим світоглядом із минулого, особистість починає розвалюватися. Особистість — це сукупність пережитого досвіду і світогляду, а якщо світогляд — це деяка випадкова характеристика, залежна від суб'єктивного переживання, то досвід зовсім втрачає актуальність, адже він завжди суб'єктивний і нанизується на світогляд. Але з ослабленням особистості наша свідомість нікуди не зникає.
Миру Вам і добра.